Дзен і Чай.

Одна чаша, один смак

Майстер Цай Їдже

Історичні відомості

Буддизм зародився в прадавній Індії. Виникненням Дзену, як вважають, була передача Всіма Шанованим Шак’ямуні “скарбниці ока істинної Дхарми й дивовижного розуму Нірвани” архатові Махакашьяпі на зібранні, що відбулося на вершині Орлової гори. Але ж історія доводить, що чай почали вирощувати в Індії лише після 1780 року (а це вже був сорок п’ятий рік правління імператора Цяньлона за часів династії Цін, 1644-1911 рр.), і чим насправді свідчить про відсутність жодного зв’язку поміж чаєм і раннім Буддизмом у Індії. Як же тоді Дзен і чай виявилися настільки глибоко взаємопов’язаними, що стали “одним цілим”?

Близько двох тисяч років тому, коли згасала династія Західна Хань (206 р. до н.е. - 8 р. н.е.) і починалася династія Східна Хань (25-220 рр.), відкриття Ханьської імперії для земель на захід від неї і розквіт Шовкового шляху поступилися місцем повноцінним економічним і культурним обмінам між Китаєм і закордонним світом. У цей час Буддизм почав мандрувати торговельними шляхами з Індії до Центральної Азії та володінь на захід від династії Хань і зрештою потрапив до Китаю. Зі зміною династій Цао Вей і Дзінь (220-266 і 266-420 рр. відповідно) Буддизм поступово адаптувався до нового підґрунтя і знайшов визнання в Китаї. За часів Північної та Південної династій (420-589 рр.) настала золота ера перекладу буддійських сутр, а релігія водночас усе глибше й ширше проростала серед широких верств населення. Саме в цей період Буддизм поступово переплітається з чаєм, який тоді використовували здебільшого в лікувальних цілях.

За часів Північної та Південної династій чаювання вже було настільки популярним серед жителів півдня Китаю, що для багатьох воно стало повсякденною звичкою. Проте мешканці півночи ще не почали широко вживати чай, через що часто казали, що “жителі півдня любили чай, а жителі півночи спочатку майже не пили його (南人好飲之、北人初不多飲)”. У своєму “Записі про буддійські манастирі Лояна” Ян Сюаньджи (Yang Xuanzhi, 楊衒之, прибл. VI ст.) писав про численні відмінності між смаками жителів півдня і півночи щодо чаю і зокрема про численні випадки, коли жителі півночи, які щойно дізналися про нього, кепкували з жителів півдня за те, що вони п’ють цей незвичний напій. Ян також записав кілька історій, пов’язаних із заможними жертводавцями з півдня, які любили чай і фінансували будівництво буддійських манастирів. Схильність цих південців до чаювання не могла не вплинути на мешканців півночи, що проживали в манастирях, які вони допомагали будувати. Ба більше, із цих записів можна зробити висновок, що перші люди, які зіткнулися з чаюванням на півночі, відкрили для себе чай саме в манастирях. Однак у цей час Шлях чаю і практика Дзену ще не були безпосередньо пов’язані.

“Літопис династії Дзінь” (晉書), написаний за часів правління династії Тан (618-907 рр.), містить розділ під назвою “Біографії митців (藝術傳)”, у якому записана історія Дандаокая (Dandaokai, 單道開, прибл. IV ст.) – буддійського ченця, який практикував сидячу дзен-медитацію в манастирі Джаоде. Про Дандаокая сказано, що “ані холод зими, ані спека літа не турбували його, і ні вдень, ні вночі він ніколи не лягав на відпочинок”. Також записано, що “він щодня приймав по кілька піґулок для зміцнення здоров’я і вживав 1-2 шени (升, 200-400 мл) часу”. Часу (chasu, 茶 蘇) – поживний напій, який готували шляхом кип’ятіння суміші чайного листя, імбиру, кори кориці, мандаринів і зізіфуса. Цей уривок пізніше процитував Лу Юй (陸羽, 733-804 рр.) у своїй “Чайній сутрі” (茶經).

Під час правління танського Тяньбао (742-756 рр.) представлений вчений Фен Янь (Feng Yan, 封演) написав у своїх “Нотатках про речі, почуті та побачені паном Феном (封氏聞見記)”, що поважний Сянмодзан (Xiangmozang, 降魔藏), духовний онук “північної школи” п’ятого патріарха Дзену Хон Женя (Hong Ren, 弘忍, 602-675 рр.), служив настоятелем манастиря Лін’ян на горі Тай. Там Сянмодзан дозволив тим, хто практикував дзен-медитацію, пити чай як помічний засіб для їхнього самовдосконалення, і це впливове рішення широко наслідували. У той період брати із собою на прогулянки чай для приготування стало дуже популярним, до такої міри, що Фен пише: “Шлях чаю був настільки поширений, що не було жодного серед королівських осіб, аристократів і міністрів, хто б його не пив”. Через цей коментар деякі сучасні чайні майстри вважають, що вперше термін “Шлях Чаю” (Ча Дао, 茶道) з’явився саме в книзі Фен Яня. Проте схоже, що він використовував слово “Дао” просто для позначення звички людей пити чай і способу його споживання – це не має нічого спільного із дзенським Шляхом Чаю, про який ми тут говоримо. (“Дао” має багато значень, що відіграє певну роль у тому, чому Лаодзи, 老子, використовував цей термін для опису кінцевого джерела й руху Всесвіту в “Дао де Дзін” (道德經). Він може означати методу, шлях або спосіб, яким щось робиться, а також місце перетину, у якому цей шлях стає частиною Шляху або Шляху Космосу – перехрестя, де ми є Джерелом, а наш шлях є його Шляхом).

Поважний манах Байджан Хвайхай (Baizhang Huaihai, 百丈懷海, 749-814 рр.), духовний онук шостого патріарха Дзен-буддизму Хвейнена (Huineng, 慧能, 638-713 рр.), запровадив реформи в манастирських правилах Дзену. Він особисто обробляв поля свого манастиря, щоби втілити в життя те, що проповідував, а саме: “У будь-який день, коли чернець не працює, він не їсть”. Коли він уперше встановив чернечі заповіді для дзенських храмів, то цим звільнив місце для споживання вареного чаю (дзяньча, jiancha, 煎茶, яп. сенчя, що також можна перекласти як “кип’ячений чай”), який тоді був популярним у всьому суспільстві. Це призвело до створення ритуального приготування вареного чаю в манастирях і формально поклало початок переплетенню звичаїв, пов’язаних із чаєм і Дзен-буддизмом. Дзенський чай набув такого поширення, що про нього почали говорити, що “жоден манастир не обходиться без чаю, і кожен манах і манахиня п’ють його”. Ці ранні приписи, що датуються серединою правління династії Тан, пізніше стали шанобливо називатися “заповідями Байджана” або просто “стародавніми заповідями”.

У “Чайній сутрі” Лу Юя, що з’явилася після того, як Байджан розробив манастирські правила Дзену щодо чаю, були зібрані та узагальнені різні способи його приготування і вживання, які існували в суспільстві поза храмами. Що стосується ритуалізованого чаювання в Дзен-буддизмі, то воно продовжувало передаватися в “стародавніх заповідях”. Згідно з легендою на третьому році свого правління Даджон (849 рік) танський імператор Сюаньдзон (Xuanzong, 宣宗, 810-859 рр.) одного разу приймав у себе в гостях 120-річного буддійського ченця, єдиним заняттям якого було чаювання – щодня він споживав не менше сорока з п’ятдесяти чаш, а иноді ставалося, що випивав і понад сто! З того ж часу збереглися записи відомого дзенського ченця та імператорського наставника Вуди (Wuda, 悟達, 811-883 рр.) з регіону, відомого зараз як Сичвань (Sichuan), як той зустрічався почаювати з иншими манахами.

Десь у 785 році дзенський поет-чорноризець Дзяожань (Jiaoran, 皎然, 730-799 рр.), який жив усамітнено в манастирі М’яосі (Miaoxi) на горі Джу (Zhu), привіз із собою чай із Юеджов (Yuezhou) з відвідин свого друга Цвей Ши (Cui Shi, 崔石). Друзі вдихнули його аромату, потім зварили й пили його, обговорюючи Дгарму. Тоді Дзяожань написав вірш під назвою “Пісня про чаювання, винен у якому був міністр Цвей Ши”. У ньому він висміював Цвей Ши, який на той час обіймав посаду губернатора провінції Худжов (Huzhou):

*Бі Джво (Bi Zhuo, 畢卓) був відомий тим, що вважав вершиною щастя в житті – пити вино та їсти крабів; Тао Цянь, також відомий як Тао Юаньмін (Tao Yuanming, 陶淵明), був (і досі залишається) одним із найулюбленіших стародавніх поетів Китаю і відомим любителем вина.
**Данцьов (Danqiu, 丹丘子) - даоський безсмертний, а також те легендарне місце, де він жив.

Цей вірш можна вважати першим твором, у якому насправді запроваджено термін “Шлях Чаю”. На мою думку, хоч дзенський манах Дзяожань поєднав ієрогліфи “чай (茶)” і “шлях (道)” дещо пізніше за Фен Яня, саме в його вірші ми бачимо справжню появу дзенського вчення, філософських концепцій та естетичного значення, які представляють “Шлях Чаю”.

Людиною, яка насправді втілила дух і значення того, що міститься у фразі “Чай і Дзен одного смаку (茶禪一味)”, був дзенський чернець Ґвейдзон Джичан (Guizong Zhichang, 歸宗智常), який жив у манастирі Ґвейдзон на горі Лу між 806 і 820 роками та був учнем славетного дзен-майстра династії Тан і любителя чаю Мадзу Даої (Mazu Daoyi, 馬祖道一, 709-788 рр.). Він з’являється в коані, відомому як “Дзен одного смаку”, у якому учень приходить, щоби сказати, що він бажає вивчати “Дзен п’яти смаків”, на що Ґвейдзон відповідає, що він сам володіє лише “Дзеном одного смаку”. (“Один смак” був сильним ляпасом. Хванбо Сіюнь (Huangbo Xiyun, 黃檗希運,?-850 рр.), як відомо, продовжив застосування ударів і ляпасів, які він перейняв від Ґвейдзон Джичана, що стали “славетними” після Мадзу Даої. Більшості сучасних студентів чай, безумовно, значно приємніший за ляпаси по голові, з якими би добрими намірами вони не роздавалися). Великий дзенський майстер Хванбо Сіюнь заповзято пропагував навчання “Дзену одного смаку”, оскільки усвідомлював, що це вчення просто вказує на єдиний розум, адже не існує иншої практики, і тому немає потреби відволікатися на инші ідеї. Цей підхід відрізняється від “Дзену п’яти смаків”, що став жертвою бінарности, у якій самадгі й мудрість розглядаються як окремі речі. І навпаки, “Дзен одного смаку” розриває потік думок учнів і відсікає шляхи їхнього мислення та неврозів. Це дуже схоже на ідею про те, що існує лише один розум, і про жодні инші практики у твердженні “Дзен і Чай одного смаку” мова не йде.

Історично склалося так, що дзенський майстер Ґвейдзон був також першою людиною, яка давала людям вказівку “піти випити чаю”. Ба більше, він і Наньцюань Пуюань (Nanquan Puyuan, 南泉普願, 748-834 рр.) були учнями одного майстра. Ці два манахи були неймовірно близькі, часто разом практикували Дзен і розмовляли за чашкою чаю. Вони використовували його, щоби глибше зануритися в Дзен-буддизм, спонукаючи людей записувати оповіді, зосереджені на їхніх простих висловлюваннях на кшталт “піди випий чаю (吃茶)” або “я ще чаю не пив (未吃茶)”. Вказівка Ґвейдзона “піти випити чаю”, дослівно “скуштувати чаю”, і Наньцюань Пуюаня “ти пив чай, а я не пив жодного”, які можна знайти в старих дзенських діялогах, поєднуються з концепцією “Дзену одного смаку” задля створення конкретного значення і підтексту, що властиві фразі “Чай і Дзен одного смаку”. (“Піти випити чаю” частково означає “відчути безпосередньо”, без фільтру дискурсивного мислення. “Ланкаватара сутра”, що лежить в основі дзенського погляду, є джерелом натхнення для часто повторюваного “йдіть пити чай” як істини про те, що наше сприйняття реальности є лише сприйняттям розуму, а “скуштуйте чаю” – висловом, який вказує, що цю істину треба пережити безпосередньо. Крім того, “піди випий чаю” може означати просто “вгамуйся” – настановою припинити запитувати й шукати розумом і замість того знайти живу істину в цей самий момент, тут і зараз).

На жаль, записи про “піди випий чаю” та “Дзен одного смаку” Ґвейдзона не були добре записані й широко розповсюджені на початку. Натомість учень Наньцюаня Джаоджов Цоншень (Zhaozhou Congshen, 趙州從諗, 778-897 рр.) прославив фразу “піди випий чаю” в коані, у якому він вигукнув її тричі. Саме цей коан містить вчення, яке дзен-буддисти використовують для безпосередньої вказівки на людський розум. Його послання відлунювало в усіх дзенських манастирях і скитах, мандрувало через океани, здобуваючи схвалення високоосвічених майстрів протягом століть. Дійсно, коан, відомий як “Іди випий чаю”, залишається впливовим і донині.

На восьмому році правління Сяньтон (871 р.) династії Їдзон Тан (Yizong Tang) імператора Шаньхвея (Shanhui, 善會, 805-881 рр.) видатний дзенський майстер на прізвисько “чернець з гори Дзя” оселився на горі Сідзя (Xijia), щоби навчати Дгарми. Там він заснував те, що стало відомим як “царство сільськогосподарського Дзену”. Манастир на горі Дзя, відомий раніше як дзенський манастир Лінцюань (Lingquan), знаходився в сучасному повіті Шимень (Shimen) у провінції Хунань (Hunan). Він розташовувався серед гірського масиву Вулін (Wuling) уздовж річки, яка вливалася в озеро Донтін (Dongting). Буйно вкриті рослинністю гори, кришталево чисті води й культура регіону, що процвітала, призвели до того, що його стали називати “Обителлю божеств”.

Якось Шаньхвей сказав: “Я маю очі, але навіть не позирнув би на князівські втіхи”. Він тримався осторонь від мирського життя, спрямовуючи свої пристрасті до двох речей: читання стародавніх манускриптів при світлі своєї лампи та насолоду від чаю, що росте в глибині лісу. Шаньхвей иноді називав себе “Буддійське Сонце”. Одного разу відвідувач спитав його: “І де те сонце?”. Він відповів: “На вершині гори Дзя”. Відвідувач запитав: “Що це за місце – гора Дзя?” Шаньхвей відповів: “Це місце, де мавпи вертаються на хребти, притискаючи до себе своїх мавпенят, і де птахи скидають квіти з дзьобів у джерела під зеленими стрімчаками”. Цей рядок повторювався протягом століть і увійшов до незліченної кількости відомих поетичних од, присвячених горі Дзя. Хоча в них немає жодної згадки про чай, вони стали джерелом філософії, що лежить в основі фрази “Дзен і Чай одного смаку”.

Лише чотирнадцять китайських ієрогліфів складають рядок: “Це там, де мавпи вертаються на хребти, притискаючи до себе своїх мавпенят, і де птахи скидають квіти з дзьобів у джерела під зеленими стрімчаками (猿抱子歸青峰嶺,烏銜花落碧岩泉)”, і все ж цей вислів повністю охоплює таємниче функціонування всього, що знаходиться поміж Небом і Землею. Ці слова містять у собі найвищу природу життя і втілюють фундаментальну істину, притаманну всьому сущому. Змальовуючи картину у віршах, вони дають змогу зазирнути у вчення Дзену, яке можна розкрити в тонкощах чаю, даруючи людям нескінченне джерело натхнення. Через це багато сучасних дослідників дійшли висновку, що першою людиною, яка підкреслила, що “Дзен і Чай однакові на смак”, належать до однієї сфери (茶 禪境味), був не хто інший, як майстер Шаньхвей.

Людиною, яка продовжила філософський зв’язок Дзену й Чаю Шаньхвея, був дзенський майстер Кецінь (Keqin, 克勤, 1063-1135 рр.), активність якого припадає на час правління Дженхе (Zhenghe, 1111-1118 рр.) династії Сон (Song, 960-1279 рр.). Кецінь був учнем відомого манаха Фаяня (Fayan, ?-1104 рр.). Після багатьох років дзенської практики Фаянь міг стверджувати, що Кецінь досягнув повного пробудження, тому він заохотив свого учня словами: “Велика справа, якої навчав Шак’ямуні, не під силу людям з неглибоким корінням і слабким характером. Я дуже радий за тебе!” Невдовзі після цього Кецінь переїхав і став настоятелем манастиря на горі Дзя. Перебуваючи там, він дотримувався Дзену, заснованого Шаньхвеєм, і написав один із найважливіших творів дзенської літератури – “Записи з Блакитного Стрімчака” (碧岩錄). Кілька фраз, які найчастіше цитують як ті, хто практикує Дзен, так і шанувальники чаю протягом століть – особливо “звичайний розум – це шлях (平常心是道)” і “кожен день – хороший день (日日是好日)” – походять з цієї книги.

Кецінь прославився ще за життя, і завдяки своїй популярності його неодноразово викликали відповідати на запитання імператора про Буддизм. Імператор династії Сон Хвейдзон (Huizong, 宋徽宗, 1082-1135 рр.) подарував йому пурпурові чернечі шати та почесний титул “Дзенський Майстер здійснення шляху Будди (佛果禪師)”. У десятому місяці за місячним календарем першого року правління династії Південна Сон Дзяньянь (Jianyan, 1127 р.) імператор династії Сон Ґаодзон (Gaozong, 宋高宗,1107-1187 рр.) присвоїв йому титул “Дзенський Майстер повного пробудження (圖悟禪師)”, завдяки чому наступні покоління стали називати Кеціня “Юаньву Кецінь (Yuanwu Keqin, 圜悟克勤)”, або “Кецінь, Повністю Пробуджений”.” У наступні роки японські буддійські ченці шанували “Записи з Блакитного Стрімчака” як священний текст, а нащадок Дгарми в дев’ятому поколінні лінії наступництва Кеціня, відомий японський манах Тетто Ґіко (Tetto Gikō, 徹翁義亭, 1295-1369 рр.) звеличував, що книга є “серцем і печінкою Будди та пульсом життя незліченних чутливих істот”. Недарма один сучасний дослідник, Ву Лімінь (Wu Limin, 吳立民), заявив, що “термін “Дзен і Чай однакові на смак” прийшов з манастиря Гори Дзя, а походженням Шляху Чаю є «Записи з Блакитного Стрімчака»”.

У давнину, коли дзенський майстер передавав Дгарму формальному учневі, він або вона писали “печатку просвітління” (yinke zhengming, 印可證明, широко відому за транслітерацією з японської як інка шьомей, inka shōmei. Багато хто розглядає її як сертифікат передачі в межах дзенської лінії наслідування, зазвичай у формі сувою). Це був документ, який підтверджував місце учня в лінії наслідування та засвідчував, що вчитель передавав йому глибокі знання буддійського вчення. Цей офіційний сертифікат був також відомий у Китаї як “їньке джван (yinke zhuang, 印可狀)”, а в Японії – як “о суміцукі (o sumitsuki)”. Дванадцятого місяця за місячним календарем шостого року правління Сюаньхе (Xuanhe, 1124 р.) Юаньву Кецінь написав “інку” під час перебування в дзенському манастирі Ваньшов у місті Б’яньлян, столиці династії Сон. Він надіслав цю “інку” своєму учневі Хуцьов Шаолону (Huqiu Shaolong, 虎丘紹隆, 1077-1136 рр.), який на той час служив настоятелем манастиря Дженжу (Zhenru) на горі Юньдзю (Yunju). Цей документ складався з 1033 китайських ієрогліфів, викладених у шістдесят чотири рядки. Неймовірно ясною і проникливою мовою він описує історію та характер Дзену, майстерно передаючи сутність учення цієї буддійської школи. Кецінь також використовував “інку”, щоби закликати Хуцьов Шаолона уникати прив’язаности, відмовитися від оманливих бажань, повністю позбутися усіх упереджень, звільнити місце у своєму серці для кожної живої істоти у Всесвіті та пробудитися до істини, відображеної в його чаші з чаєм, що “кожна стеблина нефритово-зеленого бамбука – це твоє тіло Дгарми, а кожна духмяна хризантема є нічим иншим, як самою мудрістю”.

Кецінь написав ту “інку”, подаровану своєму учневі Хуцьов Шаолону, невимушеною каліграфією у вільній формі, сповнивши її думок, що виникли під час його дисциплінованої практики дзенських метод самовдосконалення. Оскільки рукопис справляє таке враження, наче він безпосередньо пов’язаний зі станом розуму, доступним лише пробудженій істоті, цей документ став заповітним “чорнильним скарбом”, відомим як “Інка, дарована Юаньву Хуцьов Шаолону (圍悟與虎丘紹隆印可狀)”. Пізніше вона була привезена до Японії у спосіб, який став легендою. “Інка” не лише вплинула на японське розуміння Чаю та Дзену, а й зрештою була визнана національним скарбом, відомим японською як “Наґаре Енко (Nagare Enko, 流れ園悟)”, що приблизно означає “каліграфія Юаньву, що припливла до Японії”.

Згідно з легендою, “інка” врешті-решт потрапила до японського ченця, який відвідав Китай і приєднався до лінії наслідування Шаолона. Цей манах мав намір привезти “чорнильний скарб” додому після повернення до Японії, але сталося нещастя – корабель, на якому він подорожував, потонув, а його життя обірвалося. Однак завдяки тому, що каліграфія була вкладена в тубус, виготовлений із японського олійного дерева (Aleurites cordata), вона не зазнала пошкоджень і допливла до володінь Сацума (префектура Каґошіма), де її прибило до берега. Зрештою дерев’яний тубус був знайдений і кілька разів переходив із рук у руки, перш ніж потрапив у володіння відомого дзенського майстра Іккю (Ikkyū, 一休, 1394-1481 рр.) в манастирі Дайтокудзі (Daitoku-ji), що в Кіото. Згідно із записами дзенської лінії наслідування Іккю був учнем Юаньву Кеціня у дванадцятому поколінні.

Статтю було надруковано в зимовому числі
часопису ""Всесвітньої Чайної Хатинки"" за 2025 рік.

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua