Тецубіни.

Роль Сенча в процесі їхнього вдосконалення.

Лян Дзюнь Джі

Згідно з історичними японськими чайними записами, ремісник на ім’я Коідзумі Нідзаемон (Koizumi Nizaemon) виготовив найперший тецубін у місті Моріока. Нідзаемон, який жив до 1758 р. та був представником третього покоління клану Коідзумі, працював за контрактом на родину Нанбу. Підмітивши, що все більше людей почали вживати глиняний посуд замість “чяґама” (тип казана, який використовують у чайній церемонії і який ще називають “кама”), він вирішив спробувати використати високоякісну залізну руду, вироблену в Моріоці, для виготовлення чавунних версій цих глиняних чайників.

Після довгих експериментів він зупинився на формі, яка була гібридом чяґама та глиняного чайника. Він зробив його меншим за розміром за чяґама та додав художній носик і ручку. Його творчий дух і майстерність, об’єднавшись, зробили його винахідником абсолютно нового типу посуду – тецубіна.

У часи розквіту сенча посуд Коідзумі з додатковими носиком і ручкою став дуже модним у Японії завдяки рекомендаціям торговців чаєм. Він також став улюбленим серед шанувальників чаю матча. Ось кілька моментів, на які варто звернути увагу при обговоренні тецубінів:

1. Не існує жодних історичних записів на підтвердження того, що Коідзумі Нідзаемон був творцем найпершого тецубіна. Згідно з текстовими записами уряду префектури Івате та бібліотеки Моріоки, теорія про те, що родоначальник клану Коідзумі прибув до Моріоки в 1659 р., імовірно, не є точною. Проте зв’язок між сім’ями Коідзумі та Нанбу, безумовно, існував. Наявні записи свідчать лише, що родина Коідзумі виробляла “залізні казанки для ліків” (инша назва тецубінів) в епоху Кьока (1844-1848 рр.).

У дослідженні Маеда Кодзі зазначається, що “в 1771 р. даймьо (феодал) із клану Нанбу подарував залізний казанок для ліків даймьо з клану Мацумае. Відомо також, що в палаці даймьо була ливарня, у якій третє покоління родини Коідзумі брало участь у виготовленні чайників”.

Однак до 1845 р. історія клану Коідзумі не містить жодної згадки про тецубіни. Звісно, це не обов’язково означає, що родина Коідзумі їх не виробляла до цього часу. Проте дивно, що винахідник тецубінів не був записаний у сімейних історіях, оскільки його винахід пізніше розглядатиметься як раптовий прорив.

2. Не збереглося жодних слідів тецубінів, виготовлених майстром у третьому поколінні Коідзумі Нідзаемоном. Однак у відомій “Великій японській енциклопедії” є записи про чайники тецубіни, зроблені майстрами четвертого, п’ятого та шостого поколінь родини Коїдзумі. Тецубін із Нанбу, виставлений у Музеї мистецтв Моріока Хасімото в жовтні 1985 року, був виготовлений майстром у четвертому поколінні з клану Коідзумі.

3. Японська чайна церемонія з матча поступово розділилася на кілька підвидів, що призвело до розвитку сенча, а пов’язане з нею чайне приладдя поступово почало відображати вплив кіотської культури. Під впливом китайської чайної культури в чайних церемоніях відбувався відхід від формальности.

4. У середині 17 ст. в Японії з’явився китайський дзяньча (jiancha, 煎茶) або “варений чай”, який став популярним у наукових колах, хоча цей звичай заварювання здебільшого обмежувався територіями навколо столиці Кіото. Японською мовою він став відомий як “сенча”, що дослівно означає “варений/кип’ячений чай”.

5. Історичні записи свідчать, що між Кіото та Моріокою існували тісні зв’язки, і є свідчення того, що торгівля між двома містами була налагоджена ще на початку періоду Едо.

6. У той час даймьо Нанбу Шіґенао (Nanbu Shigenao) та його спадкоємець (як инший даймьо) двічі на рік їздили до Едо, щоби взяти участь у системі “почергового відвідування” (політика, згідно з якою даймьо мали ділити свій час між Едо та рідними регіонами). За феодальної системи сьоґунату участь у цьому заході була обов’язковою, оскільки ця важлива нагода розглядалася як взаємодія між феодалами. Сьоґунат підтримував неоконфуціанство, яке викладалося в школах даймьо в кожному феодальному володінні. Професори виступали за викладання моральної культури, політології та історії. Здебільшого це були японські дослідники неоконфуціанства, які служили місцевій владі й виступали консультантами з питань китайської класики та релігійних церемоній.

Ці вчені мали номінальний статус самураїв. Хоча вони користувалися тими ж привілеями й престижем, що й самураї, вони не мали політичного впливу. Наприкінці 17 ст. існувала значна кількість вчених цього типу, які служили у феодальних володіннях. Вважається, що оскільки ці вчені мали багато контактів зі звичаями наукової еліти та з модою на чай сенча зокрема, вони мали опосередкований вплив на популярність чавунних чайників.

Отже, із наведених вище фактів можна зробити висновок, що звичаї вченого класу сприяли зростанню популярности сенча, а тому опосередковано й популярности тецубінів. Щодо питання, чи справді третій нащадок Коідзумі Нідзаемона винайшов перший у історії тецубін, сучасні записи свідчать, що до 1770-х рр. японці використовували инші типи чайників (такі як Тедоріґама (Tedorigama) та чоші (choshi)), але немає жодних слідів використання тецубінів до того часу.

Задля підтвердження того, чи з’явилися тецубіни після 1770 р., ми можемо подивитися на картини другої половини 18 ст. Деякі картини 1789 р. Сімокавабе (Shimokawabe, 1764-1789 рр.) та близько 1795 р. Кітаґави Утамаро (Kitagawa Utamaro, 1753-1806 рр.) містять зображення господарських знарядь, проте серед них все ще немає жодного тецубіна.

Якщо ми хочемо робити висновки на основі цього джерела, то потрібно спочатку визначити, чи є якийсь із чайників на картинах насправді тецубіном. Чайники Тедоріґама можна відрізнити за розміром, а з огляду на чорний колір, який використовувався для чоші на бамбукових трафаретах, ми знаємо, що чавунний посуд зазвичай фарбували в чорний або темно-сірий колір.

Отже, ці картини говорять нам, що наприкінці 18 ст. тецубіни все ще могли не бути головною особливістю повсякденного життя в Едо. Скоріш за все, так було й у инших частинах Японії. До 1800 р. мода на сенча поширилася серед науковців та інтелектуалів, які були особливо залюблені в китайський чайний посуд. Та оскільки він на той час був рідкісним і дорогим, під кінець 18 ст. почали з’являтися його імітації.

Однак тецубіни вже використовувалися серед шанувальників сенча приблизно з 1800 р. Якщо ми озирнемося на ранні дослідження сенча, що містяться в “Книзі японського чаю”, то знайдемо “Короткий посібник із Сенча”, опублікований у 1802 р. і написаний Рююкатеєм Рансуї (Ryükatei Ransui) з Наґої, який спочатку був великим шанувальником матча, але зрештою змінив свої уподобання на сенча. Написанням книги він хотів “надати простий вступ до Шляху Сенча (Сенчадо), щоби ті, хто не зацікавлений у складних поясненнях, могли познайомитися з цим чаєм”. Із цієї книги ми дізнаємося, що популярність сенча не обмежувалася лише вищими ешелонами суспільства, а й почала ширитися на инші верстви населення.

Рююкатей зазначає, що “за останні кілька років сенча завойовує визнання і вдячність все більшої кількости людей з вишуканим смаком. Він також приваблює верстви народу з мистецькими переконаннями, але в той же час ті, хто бажає вступити на шлях сенча, мають дуже мало знань про рідкісний чайний посуд для сенча та його значення. Тому я попросив художника зробити кілька ілюстрацій чайного набору для сенча, який є в моїй чайній студії”. На цих ілюстраціях ми бачимо тецубін, розміщений на чайній плиті. На ньому є китайські ієрогліфи, а також японське письмо фуріґана (посібник з вимови), що дуже чітко вказує на те, що це справді тецубін.

Висновки

Із розглянутих вище джерел можна зробити наступні висновки:

1. Наразі немає прямих доказів на підтримку теорії про те, що Коідзумі Нідзаемон, представник третього покоління клану Коідзумі, був винахідником і виготовив перший тецубін у Моріоці близько 1770 р.
2. У 1800 р. тецубіни вже використовувалися серед поціновувачів чаю сенча.
3. Не схоже, що перший тецубін був створений у Моріоці. Імовірніше, його виготовили в столиці Кіото, яка була головним центром течії Сенча й місцем, де тецубіни були вперше розроблені.
4. Наприкінці 18 ст. тецубіни все ще не були характерною ознакою повсякденного життя в Японії.

Слово “тецубін” уперше офіційно з’явилося в 1853 р. (6-й рік періоду Тенпо (Tenpò)) в книзі під назвою “Колекція Тайхасі (The Taihashi Collection)”.

Наприкінці 18 ст. через зростання кількости вчених та інтелектуалів чайний посуд із Китаю став дуже рідкісним і дорогим. У той час японське суспільство оговтувалося від періоду потрясінь, і подібне начиння було важкодоступним навіть для заможних людей. Тож саме на цьому тлі пошук альтернативного типу чайного посуду призвів до появи тецубінів.

Згідно з вищенаведеними другим і третім пунктами тецубіни вже були у вжитку в колах поціновувачів сенча, але ще не стали поширеними предметами побуту. У світлі цього, вірогіднішим сценарієм є те, що тецубіни були винайдені для приготування сенча, а не те, що вони вже існували й пізніше були прийняті для використання в процесі варки.

Можна сказати, що дефіцит китайського чайного посуду призвів до виробництва нових японських чайників для кип’ятіння води. Коли сенча набув популярности, усе більше людей почали використовувати глиняні чайники замість казанів чяґама через їхню схожість із китайськими їсинськими глиняними чайниками. Тоді тецубіни були чавунною версією цих глиняних чайників.

Оскільки глиняні чайники були попередниками тецубінів, чому саме тецубіни стали популярнішими за них? І оскільки мідяні “казанки для ліків” вже використовувалися для кип’ятіння води, то чому японці перейшли на використання тецубінів для цього? Якщо коротко, то ймовірно це було пов’язано з впливом тренду сенча. В умовах дефіциту чайного посуду для сенча цілком можливо було використовувати мідяні чайники як альтернативну посудину для кип’ятіння води, а глиняних чайників вистачало для використання як звичайних, тобто для варки листя нижчого ґатунку. Тим часом, поціновувачі чаю сенча полюбляли використовувати високоякісне чайне листя і берегли його, обираючи найкращу воду й відповідну її температуру, необхідну для заварювання їхнього чаю. Ідея про те, що “найкраща вода походить із заліза”, прийшла з китайської теорії п’яти елементів, а також підтримувалася конфуціанською філософією. Це ідеально відповідало стилю життя перших прихильників китайського чаю дзяньча (сенча) в Японії. Більшість японців вважали, що вода, кип’ячена в залізі, має кращий смак.

Вважається, що поява тецубінів є результатом трьох різних рушійних сил:

1. Довга історія розвитку чайного посуду в Японії, яка породила цього “піонера” й визначила появу тецубіна.
2. Популярність китайського дзяньча (сенча), яка сприяла збільшенню використання глиняних чайників китайського виробництва (і їсинських зокрема). Ця тенденція повністю змінила чайну культуру в Японії, разом із посудом, звісно.
3. Дефіцит чайного посуду китайського виробництва близько 1800 року змусив людей шукати альтернативні види чайного начиння.

Наразі існує дуже мало інформації про тецубіни. Тому ми повинні звернутися до книг і картин, щоби підняти завісу над цими загадковими японськими чайниками й далі досліджувати злети й падіння в їхній історії.

Статтю було надруковано в жовтневому числі
журналу Всесвітньої Чайної Хатинки за 2019 рік.

Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua