Чайне навчання.
Знання і практика
Одним із перших чайних уроків, отриманих мною від учителя, як не парадоксально, стало те, що Чаю не можна навчитися на лекціях, із книг чи від учителів. “Чай – це дух. Він у деревах, у кожному листочку й у твоєму серці. Ти знаходиш його. Ти не навчаєшся йому.” У той день ця вагома істина посіялася в моєму серці. Вона десятиліттями продовжувала зростати й поширюватися далі за течією чайного Дао, часто всупереч роботі всього мого життя, присвяченій викладанню і публікації праць, як оця, і мета яких – ділитися чайною мудрістю з иншими. Я випив багато чашок у роздумах над питаннями, пов’язаними з ученням. “Якщо чай не є чимось таким, чим можна ділитися, то навіщо писати чи говорити про нього? І чим тоді я взагалі ділюся…” – я продовжую міркувати над цим постійно, із кожним чаюванням пірнаючи все глибше. Ці питання наче квіти, що за сприятливих умов розпукуються на моєму дереві. Я вдячний за вчення, яке дає мені можливість навчатися, упокорювати й випробовувати себе, від чого я змушений рефлексувати й зростати, розвиваючи своє мислення і спосіб висловлювати його иншим.
Є багато чаш, вартих прозрінь, які мені не вдасться висловити навіть усіма словами світу. Проте я можу розповісти, для чого потрібні вчення і чим вони відрізняються від тренінгів. Учення даються, щоби служити нам натхненням і керівництвом. Ми прислухаємося до того, що вже резонує в наших серцях, і отримуємо мотивацію сіяти власне насіння, закладати свої сади, бо тільки так ми можемо живити себе. Якщо вдатися до иншої метафори, користуватися моїм ученням як своєю мудрістю – це наче рятуватися від холоду взимку, прийшовши до мене додому погрітися біля мого вогнища. Якийсь час це може діяти, та воно не замінить ваше власне й, що важливіше, не дасть змоги розпалити вогонь, з яким можна вижити будь-де. Учення мають надихати нас рубати свої дрова, набирати свою воду й кип’ятити свій чайник. Таке натхнення схоже на те, як ви берете іскру від мого полум’я і використовуєте її для розпалювання свого власного, щоби можна було пізнати природу вогню і навчитися підтримувати його. А втім, ці метафори не справджують надій, бо всі ми вже маємо Чай у своїх серцях. Нам не треба створювати чи робити його. Це не щось, чому ми навчаємося; це щось, що ми знаходимо.
Надихнувши на дослідження, вчення пропонують нам наставництво. Їхня практичність надає способи для навчання, указує на речі, які б ми не змогли помітити самі, і привчає нас до експериментів. Без методи розвитку власної емпіричної мудрости ми не зайдемо далеко. Я б вісімдесят років тільки те й робив, що заварював чай, і не міг би осягнути й п’ятої частини від того, чого мене навчили. І це не тому, що про решту розповів мені мій учитель чи я прочитав у книзі. Це все через те, що мій учитель передав мені техніки, необхідні для самостійного дослідження та експериментування, а також для розвитку моєї власної чутливости. Він також указував на деякі речі на шляху, що звертали мою увагу на сліди на ньому, і які б я сам ніколи не помітив, якби досліджував без його допомоги. Иншими словами, він не давав відповідей – він ставив мені правильні запитання.
Інформація суттєво відрізняється від навчання. Посібник із гри в хокей сам по собі не зробить із вас чудового гравця, так само як і книга про чай не розповість про чашу, від якої розкриваються почуття і зцілюється душа. Лікар-невролог може знати все про те, як мозок змушує пальці рухатися, але ж це не означає, що від того знання рухливість його пальців буде кращою за мою. А хтось здатний на таку моторність, хоч сам і гадки не має, чому і як. Натхнення і настанови, запропоновані книгою або вчителем, корисні лише в контексті активного навчання. Воно є тим, що робить чай живою практикою. Саме через нього чай стає справжнім.
У Дзені є одна приказка: “Я спалю сутри у своїй торбинці, та ті, що в моїх нутрощах, залишаться”. Майже те саме казав і мій учитель про Чай. Факти, які ми носимо в торбі або навіть запам’ятовуємо, є мертвими. Вони не схожі на спонтанний, природний і живий прояв істини, яким є справжнє чаювання. Якщо вчення не надихають нас на навчання, вони втратили половину своєї сили. Як вони можуть вести нас, якщо ми не рухаємось? Збирати знання без тренувань – все одно, що збирати, вивчати й запам’ятовувати мапи, проте ніколи не вирушати в подорож. Якщо ми не вирушаємо в подорож, функція мапи ніколи не буде виконана. Ба більше, ми будемо в небезпеці переплутати її з місцевістю. Якою б точною не була та мапа, вона ніколи не зможе відобразити місцевість.
Наш досвід завжди багатший і глибший за всі слова найкращих учених, які вони можуть виказати. Та й сам Усесвіт значно багатший і глибший, ніж ми можемо осягнути. Як приклад, учені стверджують, що вся райдуга випромінювання, доступна людському оку, становить лише 0,0035 відсотки електромагнітного спектру. Иншими словами, ми бачимо лише крихітну часточку того, що в ньому існує. Довжина хвилі, яку ми спостерігаємо – це те, що ми називаємо “видимим світлом”, але ж це не є повна картина. Так само й наші ідеї, факти, збережені в словах – то лише часточка від частки. Наш досвід здатний виходити далеко за межі того, що може охопити раціональний розум. І хоч ми й не можемо пережити все, ми можемо стати ним. Це тому, що Дао не є ані одним, ані двома. Коли ми відчуваємо зв’язок із реальністю поза межами поділів, які наш інтелект використовує для аналізу, розбиття і розділення світу на окремі частини задля полегшення розуміння, ми поєднуємося з цілим.
Існує вагома причина, чому мудреці використовували слово “Дао (道)” на позначення того великого цілого, що знаходиться поза межами нашого розуміння і досвіду. Називаючи Космос “Шляхом”, ми скорочуємо просту істину, що ціле є таким, яким воно є, тобто як воно є. Проте глибше Шлях також є і вченням, адже він указує нам лише на один спосіб, у який ми можемо “пізнати” Дао – через дотримування власного шляху, нашого власного дао, з маленької літери “д”. Мудрець Лаодзи казав: «Я не знаю, як це назвати, тому називаю це “шляхом”». Ми ніяк не можемо його назвати, адже наші слова й поняття не годні охопити досвід від переживання цього, і воно назавжди залишаметься поза межами навіть того досвіду. Проте цей досвід є його реальною частиною, а поняття – ні, а отже проживаючи шлях, ми живемо на великому Шляху. “Людина слідкує за Землею, Земля наслідує Всесвіт, Усесвіт дотримується Дао, і тільки Дао тримається самого себе”.
Коли наші вчення втілюються в нас через навчання, ми можемо застосовувати їх у теперішньому моменті, пропонуючи різновид мудрости, що є каталізатором змін, і при цьому не усвідомлювати свого власного впливу. Це робить нас каналом для роботи Божественного на Землі і надає нам силу (Де, 德), яка виходить за межі нашого розуміння та його обмежених уявлень про “успіх”. Усі чайні тексти, які коли-небудь існували, не можуть замінити навіть однієї чаші з чаєм. Щоби навчитися, ми маємо вправлятися в цьому. Я можу допомогти надихнути вас на практику й дати вам інструменти й техніки, що знадобляться на шляху, та я не можу приготувати ваш чай за вас. Якби я робив увесь ваш чай, то самі б ви ніколи не навчилися його готувати, а отже ви ніколи не відчуєте того, що вам необхідно відчути, щоби знайти той чай, який поза межами книг і вчителів. Навіть самі техніки не можна зводити до мертвих, механістичних описів “як заварювати чай”. Деякі сучасні любителі хочуть скоротити поняття “Ча Дао (茶道)” до інструкцій, припускаючи, що ці глибокі слова означають лише перелік кроків, необхідних для приготування чашки чаю. Якщо Дао – це “час, температура та кількість”, просто інструкції щодо заварювання, тоді серце й дух чайного життя, які мій учитель пропонував мені віднайти, не існують, і все, що залишається, – це гедоністичне дослідження смаку й аромату.
Без духу світ здаватиметься механістичним. У такому світі людина втрачає сенс і мету. Шлях Чаю повинен допомагати нам віднайти їх, а не відволікати нас від цього. Инакше це не Дао, а просто розвага. Немає нічого поганого в чаюванні як розвазі чи напої, та це не Дао, не Шлях. Дао є шлях, що веде нас до місця, де ми зустрічаємося з Усесвітом. Такий шлях не відволікає нас від життя, а, навпаки, веде в його центр, де наше єство зустрічається із самим Буттям.
Є два принципи, які протягом століть були центральними в практиці й проявленні Дзену, і обидва вони пов’язані з чаєм. Перший полягає в тому, що наше сприйняття “реального” у світі є нічим иншим, як сприйняттям розуму. Другий – ця істина має бути усвідомлена особисто й не може бути зрозуміла як інтелектуально, так і втілена в словах. Перший із цих принципів майстри Дзену часто висловлюють як “Випийте чаю”, а другий вони називають “куштуванням чаю”. У практиці Ча Дао всі осяяння мають бути пережиті безпосередньо, виходячи за межі мовної царини, рівно як і тих ідей, що занурюються в слова. Наша чайна практика по-справжньому живе лише в процесі подавання і “дегустації” чаю. Книги або вчителі можуть запропонувати нам техніки для навчання, настанови, необхідні для уникнення помилок, і натхнення, щоби почати або продовжити нашу мандрівку. Усе решта між нами й чашею.
Знання і практика
Розгляньмо кілька причин, чому навіть опис техніки не є інформацією, здатною замінити практику, а скоріше супроводжує її. Просто прочитати лекції викладача про заняття – то не те саме, що слухати ці лекції під час проведення занять.
По-перше, як ми вже згадували вище, досвід більш плідний за опис. Зосередившись лише на кроках, ми можемо пропустити глибші рівні. Наприклад, мій учитель не просто каже “підніми чайник ліктем”, а він описує підняття чайника в термінах п’яти стихій: “Дерево падає, розпалюючи вогонь; земля врівноважується і стабілізується; метал ріже, а вода тече”. Це демонструє, як піднімати чайник, і разом із тим натякає на той факт, що існують тонші шари, дія на яких відбувається водночас. Це в подальшому переводить увагу практика з простого “як” підняття чайника на глибші шари досвіду й мудрости, присутні в цьому нескладному русі. Через спостереження за тим, як учитель заварює чай, дослухаючись до його виконання техніки й потім самостійно вправляючись, ми занурюємося в саму практику. Інструкції – це не формула, а тренування чутливости, щоби ця формула нам не знадобилася. Вони вказують глибше. І глибині цій немає меж, адже вона перевершує навіть те, що ми можемо відчути.
Чайник у чаї ґонфу традиційно називали “Нефритовою книгою” (玉書煨, yu shu wei). Це стара даоська метафора, яку використовували для опису чогось, що навчає сутрам без слів. Водоспад може бути нефритовою книгою або чайник для води – будь-що, з чого ви отримуєте невербальні уроки. Старі майстри могли сказати: “Іди, вивчай свої нефритові книги”. Це було способом порадити вам помедитувати. Чайник був нефритовою книгою, бо його вчення не у формі слів, а отже веде глибше за слова повз обмеження інтелекту. Зрештою, всі чайні вчення – нефритові книги. У парі з чайника більше істин, ніж у всіх словах про чай разом узятих, якщо тільки ці слова не промовляє чадзін, чиє серце занурене й повністю просякнуте ним.
Друга причина, чому ми не можемо перетворити техніку заварюваня на інструкцію з приготування, полягає в тому, що тоді вона стане шаблонною і догматичною. Якщо ми слідуватимемо шаблону, вирізаному з учення, наша практика повільно скам’яніє в мертву форму, а техніка наша перетвориться на доктрину. Чотири стовпи Дзен чітко визначають цю думку. Вони наполягають на тому, що основою Дзен є: (1) невербальна передача між учителем і учнем, (2) яка знаходиться поза межами будь-якої доктрини, догми чи писання, (3) яка повинна вести до серця людини (4) і розкривати істину Природи такою, як вона є. Ча Дао наслідує ті ж самі принципи. Дотримання інструкції означало б, що ми не можемо відповідати потребам моменту в реальному часі. Наше самовираження має бути природним, спонтанним і правдивим у цей момент. Воно втілюється. Це не означає, що ми не маємо жодної форми. Деякі люди хочуть отримати доступ до безформного, природного прояву Дао без жодної підготовки, думаючи, що вони легко направлять відповідне сприйняття, але це не так, і реальний досвід продемонструє це, якщо вони будуть чутливими. Справжню свободу можна знайти через форму, не відмовляючись від неї на початку. Якщо ми достатньо практикуємо її, вона стане м’язовою пам’яттю, втіленою в наших клітинах, і ми зможемо потім відмовитися від неї, пройшовши через ворота в її центрі. Якщо танцюрист застряг у формулі виконання свого виступу, він буде скутим і бездушним. Якщо майстер бойових мистецтв починає виконувати форми, коли йому загрожує реальна небезпека, то форми не допоможуть. Форми повинні бути вільними й спонтанними, живим проявом їхнього тренування. Вони самі мають бути вільними. Однак є суттєва різниця між тим, що відбувається, коли ви відпускаєте на волю ненавчену істоту і того, хто навчений. Вільна тренована істота – це та, яка пройшла через ворота в центрі форми, тоді як у ненавченої істоти цих воріт немає. Спочатку може здатися, що обидві вони однаково вільні, щирі й невинні, але існує тип невимовного усвідомлення та істини, доступний для тих, чия підготовка реалізована настільки, що вони в змозі бути вільними, до чого непідготовлений не може мати доступ.
Насправді перша й друга причини, чому наші техніки не можуть бути простими формулами, вкладаються одна в одну, адже, як було сказано вище, техніка повинна вказувати за межі самої себе, кудись у глибину рухів і форм. Ця глибша подорож, яка виходить за межі самих лише кроків, разом із посиленням чутливости веде до самодослідження. Це потім приводить нас до воріт у центрі форми, через які цю форму полишають і звільняються від неї. То є серце людини, що відкриває істину Природи. Це на неї посилаються стовпи Дзен. Це те місце, де Чай живе як Дао.
Світ фактів – мертвий світ. Якщо ми спостерігатимемо за нашим живим досвідом – реальним, повсякденним розумом – то побачимо, що ми рідко стикаємося з “фактами”, а натомість маємо справу з цінностями, наративами та/чи оповідками. Люди розповідають історії, бо ми знаємо, що наші слова не відповідають досвіду, а наш досвід не відповідає Великій Таємниці буття. Ця темрява є “воротами до всіх чудес (玄之又玄眾妙之門)”,– як казав Сивий Мудрець. Иноді метафори й оповідки вказують на істину краще за літературну мову.
Як викладач, швидко розумієш, що є два типи запитань: ті, що стосуються практики, і ті, що надходять від самої практики. Перший тип запитань ставлять ті, хто стоїть ззовні й спостерігає за практикою. Иноді це новачки, які роблять свої перші несміливі кроки в практиці, і вони хочуть знати, чи це для них, і шукають натхнення. Инші, хто ставить такі питання, самі опинилися в пастці у світі, де ідеології виборюють верх. Вони хочуть зрозуміти, щоби сперечатися, і сперечаються, щоби зрозуміти. Вони граються з поняттями, ніколи не занурюючись у світи, які вони описують. Часто це картографи, які живуть у вежах під сірим небом, сперечаючись про мірила мап, про символи, що використовуються, і про те, яка мапа “ліпша”, але самі ніколи не подорожують до жодної із земель, зображених на тих мапах.
Найкращі питання виникають із самої практики. У тих, хто бере вчення і кидає його у воду свого власного життя. У тих, хто починає застосовувати їх, дивлячись на світ через свою призму, хто починає практикувати техніки з усвідомленням, що форма є чимось більшим, ніж просто те, що вони відчувають. Це спрямовує їхню увагу все глибше, за межі самого вчення, до їхнього власного серця – до істинного бачення Природи такою, якою вона є (кенсьо, kensho). Це ті, хто стоять на шляху до живої мудрости, втіленої і виголошеної як руками й очима, так і промовленими вголос словами. Навіть коли такі чадзіни вирішують поговорити про чай, то не заради повторення чужої мудрости чи обговорення технік, які вони не практикують, а для того, щоб з’єднати свій голос із серцем, що бачить природу такою, якою вона є, і потім спрямувати дику, вільну і здатну надихнути енергію цього простору у свої слова. Насправді тільки одухотворені таким чином вислови можуть по-справжньому надихнути инших на практику. Якщо вони не йдуть від щирого серця, яке пережило те, про що ведеться, инші можуть вважати розмову цікавою або інтелектуально розважальною, проте їх такі слова до практики не заохотять.
Якщо промова виголошується із серця, сповненого живої мудрости, вона вказує на те саме місце в слухачеві. Коли мій учитель сказав мені, що чай – це не те, про що можна дізнатися з книг чи від учителя, воно надихнуло мене зазирнути у свою щоденну практику і, що важливіше, у власне серце. Причиною, що його слова зайняли мене настільки глибоко, що відгукуються з часом усе сильніше, є те, що він сам колись ішов тим самим шляхом. Тепер, коли я стою на ньому десятиліттями пізніше й поширюю Ча Дао так само, як і він тоді, я знаю, що якщо промовляти від серця емпіричної істини, натхненного любов’ю, мої слова набувають сили. Ці зачаровані слова запалюють іскру в инших людях, і вона висвітлює дух чаю в їхніх власних серцях. Коли вони це чують, воно надихає їх на практику. Разом із навчанням, усі знання і мудрість про чай знаходять справжній, живий намір, адже все це допомагає скеровувати чадзінів на шляху до останнього повороту, після якого їм більше не потрібні мапи чи путівники.
Деякі західні голови думають, що чорний пояс є кінцем на шляху бойових мистецтв, але насправді це лише початок. Коли учень досягає такого рівня, це означає, що він зібрав усі необхідні вчення і техніки, щоби почати практикувати самостійно – по-справжньому, життєвим шляхом, що веде глибше, далеко за межі будь-якої філософії чи методи, запропонованих йому вчителем. Він веде до його дао – до того місця, де він зустрічається з Великим Дао. Тоді його шлях з’єднується зі Шляхом. Саме тоді Його сила стає його силою. Він знайшов центр форми, місце в собі, яке є брамою.
Щоби зрозуміти Чай, ми повинні випити свій шлях до нього. Після години мовчазного чаювання я часто розпочинаю свої лекції з жарту, що “тепер, можливо, дещо з того, що я маю вам сказати, матиме сенс”. Чайна подорож починається з води, вогню і чайника. Вона не починається з книги чи вчителя, який вимовляє слова “вода”, “вогонь” чи “чайник”. Вона починається із самого процесу заварювання, а не з опису цього процесу. Із заварюванням наша чутливість до процесу зростає і відкриваються нові “нефритові книги”, які, як я вже казав, не є книгами, що ми отримуємо від учителя. Це не означає, що в ньому немає потреби. Для деяких обдарованих учнів вчитель може й не бути необхідним, однак для більшости з нас натхнення і керівництво від нього є важливими для зростання. Без методи ми не зможемо достукатися до свого серця, не кажучи вже про те, щоби побачити істинну Природу через нього. Проте інформація не замінить навчання. Якщо ми братимемо свої уроки на віру і ніколи не перетворюватимемо їх на досвідну мудрість через практику, ми залишатимемось із зображенням чайного дерева, а не з живою рослиною, що зростає – тою рослиною, яку ми посадили й виплекали. Лише остання може дати квіти, які перетворяться на інсайти, від яких наше життя справді зміниться. І коли наспіє час ділитися, нам знадобиться лише кілька листочків з цього дерева, щоби покласти їх у чашу, яка пробуджує инших людей, і які теж колись пробудять инших. Те листя – сутри в нутрощах, а не ідеї розуму, від яких ми відмовилися кілька чаш тому. Отже Ча Дао не в книзі (якщо тільки вона не зроблена з нефриту), і йому не можна навчити. Ви повинні знайти його. Спробуйте пошукати у своїй чаші. Якщо його там більше немає, то де ж воно поділося?
Статтю було надруковано у весняному числі
часопису “Всесвітньої Чайної Хатинки” за 2024 рік.
Українською перекладено спеціяльно для TeaHut.com.ua
